Народився 18 березня 1955 р. Вищу освіту отримав у Донецьку, де у 1981 р. з відзнакою закінчив історичний факультет Донецького державного університету.За фахом – історик з правом викладання історії та суспільствознавства.

Протягом двох наступних десятиліть працював у різних загальноосвітніх школах Донецької області викладачем історії, інших дисциплін. Постійно займався підвищенням своєї професійної майстерності. У 1999 та 2000 рр. за запрошенням Донецького обласного інституту післядипломної освіти брав участь у фахових конкурсах «Вчитель року», спочатку в номінації «Правознавство», вдруге – в номінації «Історія», двічі посів призові місця.

У 2002 р. захистив кандидатську дисертацію, отримав науковий ступінь кандидата історичних наук за спеціальністю «Всесвітня історія». У 2002 – 2004 рр. працював доцентом кафедри соціально-гуманітарних дисциплін та заступником декана факультету журналістики Донецького інституту соціальної освіти.

З 2004 по 2014 рік перебував на посаді доцента кафедри соціології управління Донецького державного університету управління. У 2006 р. отримав вчене звання доцента.

У 2014 р. захистив докторську дисертацію, отримав науковий ступінь доктора історичних наук за спеціальністю «Історія України».

З грудня 2014 до листопада 2018 р. працював завідувачем кафедри українознавства Міжрегіональної Академії управління персоналом. У 2016 р. отримав вчене звання професора.

З листопада 2018 р. до листопада 2021 р. В.Ж. Попов працював завідувачем, потім професором кафедри філософії та історії навчально-наукового гуманітарного інституту Таврійського національного університету імені В.І. Вернадського.

З вересня 2022 р. – професор кафедри соціології Київського національного економічного університету імені Вадима Гетьмана.

Основними напрямами діяльності є викладацька робота, розробка методичних рекомендацій з навчальних дисциплін та науково-дослідницька діяльність. У науковій площині головний академічний інтерес В.Ж. Попова викликає соціологія повсякденності та соціальна історія, зокрема повсякденне життя пересічних громадян в умовах соціально-політичної кризи та здатність соціальних спільнот до самоорганізації в екстремальній ситуації.